Це був довгий шлях. Я писала з дитиною на руках. До садочка ми так і не пішли. Писала і втомлена, і хвора, й абсолютно щаслива. писала, коли і як могла. І мені не віриться, що ще три глави, і фінал історії. Проте, звичайно ж, Тіна з Леоном з книги “Моя сіренька мишка”, будуть жити вічно в моєму серці. Сподіваюся, і у ваших також, бо це справді вибухонебезпечна парочка ❤️
Скоро ціна на книгу зросте й ви можете придбати її вигідніше прямо зараз. В наш час варто рахувати кожну копійку ❤️
Цікавинка з книги:
— Ну і біс із тобою, — бурчу я, зачиняючи двері (шкода, що без замка) й дістаючи телефон. Відчуваю себе якимось буркотливим підвальним гномом у цих суцільних сутінках.
Вмикаю ліхтарик, затискаю його зубами (дуже граційно, гідно поп-діви, нічого не скажеш) і кладу окуляри на коробку, щоб не заважали, а тоді починаю гарячково ритися в коробках.
О, є! Величезна біла корпоративна футболка з логотипом «ЛеоБайк». Настільки велика, що на мені вона виглядатиме як нічна сорочка, але це точно краще, ніж кавовий арт-об’єкт на моїх красиво окреслених брендовим бюстиком грудях!
Звільнитися б до бісової матері й не мучитись, але й цю роботу я отримала лише завдяки Стеллі, бо вона наївно подумала, що я — затуркана зануда і не заважатиму їй крутити хвоста перед Леоном. Та й куди мене ще візьмуть без нормального досвіду роботи? Треба таки пересилити себе й набратися цього клятого життєвого досвіду!
Я швидко розстібаю ґудзики блузки й одним рухом скидаю її. Гулька остаточно капітулює, і волосся таки розсипається по плечах аж до самої талії, а я залишаюся в одному мереживному бюстгальтері, який аж ніяк не в’яжеться з образом бідної сірої мишки Тіни.
Ну вибачте, навіть у глибокому підпіллі я не можу носити бабусину білизну! Хоча моя люба бабуся (яка, до речі, єдина з родини знає, де я зараз пропадаю) цілком серйозно пропонувала мені свій надійний трикотажний арсенал!
Повітря в комірчині прохолодне, і шкіра миттєво вкривається дрібними сиротами. Я тягнуся тремтячою рукою за футболкою і…
Раптом ручка дверей голосно смикається. Від несподіванки я хапаю телефон із ліхтариком і судорожно перевертаю його екраном донизу, щоб ніхто не побачив мене в такому вигляді. Двері швидко відчиняються, впускаючи всередину високий чоловічий силует, і зачиняються з глухим, зловісним звуком.
Усе відбувається за якусь мікросекунду. Я навіть не встигаю бодай пискнути чи прикритися білою футболкою, як неймовірно гарячі руки без жодного попередження хапають мене за талію і по-хазяйськи притискають до великого, міцного чоловічого тіла. Що це тут коїться?!
Насолоджуйтеся читанням книги“Моя сіренька мишка”!
Також, по традиції, пропоную вам дружбу в мережі. Більше розіграшів, інформації від автора й щирих розмов ❤️
